Дубечненська громада

Волинська область, Ковельський район

Історія переселенки з Маріуполя...

Дата: 11.04.2022 08:53
Кількість переглядів: 34

Україна прокинулася від вибухів 24 лютого. З першого дня Маріуполь відчув на собі не абиякі обстріли. Але не зважаючи на це, Галина Правдива випила свою вранішню каву й пішла на роботу в Перинатальний центр, де працювала акушер-гінекологом.

Про дев’ятнадцять днів життя під обстрілами, прийом вагітних у басейні та нове життя після пекла – розповіла пані Галина, працюючи тепер вже в Маневицькій багатопрофільній лікарні.

Початок кінця

– Я відпрацювала четвер, п’ятницю, збиралася в неділю на чергування. Але ситуація ставала гірше з кожним днем. Упродовж тижня в нас пропали вода, тепло, світло, газ, зв’язок. Зникло все.

Пані Галина розповідає, що родина могла виїхати раніше, але вдалося вирватися з пекла тільки 14 березня.

– Зараз поясню, чого ми виїхали так пізно. Взагалі я родом з Волновахи, місто яке стерли з лиця землі. Родичі виїжджали звідти 27-28 лютого, коли вже там було пекло. Вони хотіли заїхати за нами, бо в нас немає власного авто. І вони  поїхали, а з нами обірвався зв’язок.

Ми намагалися виїхати, але ніяких автобусів за нами не приходило. Чоловік стояв тижнями, чекав по декілька годин там, де казали, що будуть евакуаційні коридори. А коли пропав зв’язок, то й зовсім перестав ходити. Тоді зрозуміли, що нас ніхто не забере. Ми не знали, де наші, знали лише, що вони в безпеці.

А родина Правдивих залишилася більше ніж два тижні у Маріуполі. Цей період вони запам’ятали на все життя. Пані Галина каже, що було важко, коли тільки почалися воєнні дії, був зв’язок,  всі сиділи в новинах, щось читали, моніторили куди перемістився фронт. А коли все пропало, окрім як ходити по воду, робити їсти, дрова носити нічого не лишалося. Нічого не планували, єдина мета – вижити.

Вони мешкали в багатоповерхівці, де було багато діточок. Кожен день обстріли починалися о 5 ранку. Інколи здавалося, що вони не закінчуються. Син пані Галини на диво дуже спокійно це переносив. Він спав. А вона з чоловіком вже з 5 ранку були на ногах.

 – Коли сонце ще не встало, бігаєш по хаті не знаєш, що робити: чи то ховатись. А куди ховатися? В підвалі холодно, нуль. Куди дитину спускати? Тож ще морози були.

Її чоловік десь о 7 йшов по водою, це десь 2 кілометри туди і 2 назад. Там було джерело, про який знали лише місцеві. Він приносив воду, потім рубав дрова, палив вогнище, а тоді ми ставили чайник й готували їсти.

У проміжок десь до 10-ї ранку, майже нікого в квартирах не було. Ми були в дворах. В нас є малі діти в під’їзді, всіх дітей ми закидали один одному. Й поки хтось сидить з малими, інші готують. Там вже було все для всіх. В перші декілька днів, готували кожен для себе, а потім всі об’єдналися. В нас в під’їзді було 20 сімей.

У Маріуполі родина Правдивих жила майже в центрі. Біля них знаходився відомий басейн Нептун, який після реконструкції планували відкрити 8 березня. Там організували штаб допомоги. Люди розтягали всю їжу, яка була в взламаних магазинах й приносили туди. Одного разу пані Галина зайшла в одину з таких розбитих крамниць. Взяла хліб й шоколадку дитині. Більше не змогла – совість не дозволила.

До пункту приходили жінки з дітьми й їм давали воду, їжу, або що було. Там збирали й лікарів. Пані Галина ходила туди на декілька годин в день, щоб оглядати жінок.

– Приймала вагітних, умов особливо не було, але послухати дитину й дати якісь консультації я могла. В Нептуні зробили прихисток для вагітних й жінок з маленькими дітьми. На день я приймала 5-7 жінок. Я знаю, що 14 чи 15 березня туди втрапи снаряд. Але чому туди? Всі й так знали, що там тільки цивільні.

Дорога до миру
 

– За нами 14 березня заїхав співробітник чоловіка Павло. Він не знав нашу адресу (колись одного разу підвозив родину й знав район – прим. автора). Тож він просто йшов по вулиці й кричав прізвище. Й так сталося, що я була на вулиці й чоловік. Ми почули, що нас кличуть й впізнали Пашу. Він сказав, що є колона з 10 машин, у вас тільки 5 хвили. Або ми їдемо, або ні.

Те, що Правдиві виїхала з Маріуполя, пані Галина називає чудом. Розповідає, що вони виїхали з квартири пів на 9 ранку. В цей час знайти їх з чоловіком  вдвох майже не реально.

 

– Якби Павло знайшов тільки мене, бо чоловік в той час пішов по воду. Я без чоловіка не поїхала б. Ну, як це? Це ж зрада!  Просто поїхати з міста й навіть не попрощатися… А знаєте, знайти всю сім’ю в цей час, без зв’язку, не знаючи адреси – це чудо.

Пані Галина зайшла до квартири, де бігали діти. Взяла трирічного сина й сумку, де лежали документи  й речі. Вона не знала, чи вони повернуться додому, бо до того в них вже було дві невдалі спроби виїхати. До Запоріжжя від Маріуполя 230 кілометрів, за цю відстань подолали близько 20 блокпостів. Спереду люди садили діток, щоб в окупантів не піднявся автомат на машину.

– У мене син дуже комунікабельний, він махав рукою на блокпостах й всім казав, що ми їдемо за іграшками в торгівельний центр. Було дуже складно пояснити дитині, чому по два тижні не можна виходити з під’їзду, чому не можна вибігати за територію підвір’я… Я просто казала, що грім гримить й магазини зачинилися. Тому коли ми їхали, він був спокійний, думав що ми просто їдемо до магазину. (плаче – прим.автора)

На блокпостах зустрічалися різні люди. Й росіяни, й чеченці з специфічною зовнішністю й вимовою. Казали: «Куда ви дітей тащіте? Вас там своі і паложат». У родини була остання спроба виїхати з міста, бо бензину більше не було. Та й паливо самі добували на розбитих заправках, набирали в 5-літрові баклажки.

–  У нас було декілька пляшок в багажнику. Ми дозаправлялися походу. В одній машині прострілений бак і витікав бензин. Нам казали, що на Запоріжжя вся траса обстрілюється, їдьте на Херсон. Наша колона зупинилася, кожен водій розумів, що бензину нам не вистачить. У машинах було близько 10-15 діточок, довго в дорозі теж не витримають. Я безмежно вдячна тому хлопцю, який нас вивіз.

По дорозі натрапили на відрізок, де міни лежали так близько, що якщо їхати в темний час, то їх можна не помітити. Проїхати могли лише легкові авто. Люди відкривали дверцята й дивилися, чи не наїжджають колесом на міну.

–  Була така домовленість з водієм: якщо я бачу, що він черкає міну, то з малим випригую з машини. Ми їхали так кілометри два. Мені здавалося, що вони тягнулися вічність.

Родина виїхала до Запоріжжя, там зробили зупинку. Далі прямували до Вінниці. Звідти їх забирали родичі з Волновахи, які тікали раніше.

– Вони два тижні не знали, що з нами відбувається в Маріуполі… Ну, нам вже майже свічки ставили. Вони знали, що там пекло. Ще гірше, ніж в Волновасі.

 

Нове життя

Зараз вся родина перебуває в Маневичах. У будинку спочатку проживало 16 людей. Коли ввечері родина Правдивих приїхала, родичі сказали, що в місцеву лікарню треба лікарі. На ранок пані Галина вже була в головного лікаря, питаючи, чи є хоча б якась робота. Адже вона була готова піти працювати навіть медсестрою. На щастя, була вакансія за профілем Галини – акушер-гінеколог. Так, навіть не зрозумівши, як так швидко влаштувалася, почала працювати у відділенні.

Місцеві допомогли знайти будинок ближче до лікарні. А також дали переселенцям необхідні речі та продукти. Домогали хто чим міг.

Маневицька районна філія Волинського обласного центру зайнятості допомогла юридично правильно оформити документи. На жаль, на повну ставку лікаря взяти не можуть, адже трудова книжка пані Галини лишилася в Маріуполі й трудові відносини не розірвані. Якщо ви шукаєте роботу, телефонуйте за номером (033 76) 214 60. Можливо, роботодавець чекає саме на вас.



« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора